Чиї то сліди?
То сліди твойого Сина,
Тут ішла твоя дитина,
Маріє, не плач...
Сенс сьогоднішньої Хресної ходи не в кроках, що міряють землю, і не в словах, що злітають із дитячих уст, а в тому невидимому шві, яким зшивається небо з душею дитини. Це розмова про те, як людина стає людиною через здатність співчувати.
Кожна стація — дзеркало: Чи вистачить у тебе сили не відвернутися, коли іншому болить? Чи знайдеться в твоїй маленькій кишені «хустка Вероніки», щоб витерти чужі сльози, не питаючи, чиї вони? Чи зумієш ти підвестися, коли спіткнувся об власну слабкість, і йти далі, бо попереду — Світло?
Зміст цієї дороги — у першому усвідомленому виборі четвертокласників. Вони вчаться, що життя — це не лише галаслива перерва, а й тиха зупинка перед обличчям несправедливості, така собі дорога-сповідь, де замість гріхів — чисті наміри, а замість покути — обіцянка бути вірним своєму корінню.
Найвищий зміст сьогоднішнього дійства — показати світові, що співчуття не має віку, а віра не потребує складних доказів, коли вона пульсує в маленьких скронях живою кров’ю роду.
